Комюніке Секретаря Європейського суду з прав людини стосовно рішення у справі «Лаутсі та інші проти Італії» (“Lautsi and Others v. Italy”)

Реферативний переклад

Ключовий висновок: Європейський суд з прав людини не вважає порушенням норм Конвенції розміщення розп’ять у класах державних шкіл в Італії.

У рішенні Великої Палати Європейського суду з прав людини (далі – Суд), ухваленому 18 березня 2011 року у справі «Лаутсі та інші проти Італії», постановлено, що:

• не було порушення ст. 2 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) (право на освіту).

Обставини справи

Заявниками є громадяни Італії – п. Сойле Лаутсі та її два сини: Датайко та Самі Альбертін – 1957, 1988 та 1990 років народження відповідно. Під час 2001-2002 навчального року Датайко та Самі Альбертін відвідували Istituto comprensivo statale Vittorino da Feltre – державну школу в м. Абано Терме, на стінах кожної з класних кімнат якої були розміщені зображення розп’яття Ісуса Христа .

22 квітня 2001 року під час зустрічі з адміністрацією школи чоловік п. Лаутсі підняв питання про наявність у класах релігійних символів, зокрема розп’ять, і запитав, чи не повинні вони бути усунуті. 23 липня 2002 року, у відповідь на рішення адміністрації школи про залишення у класах цих релігійних символів, п. Лаутсі звернулася з позовом до Адміністративного суду м. Венето, оскаржуючи серед іншого, порушення принципу світськості держави.

30 жовтня 2003 року до справи приєднався Міністр освіти та науки, який ще у жовтні 2002 року видав розпорядження, котре зобов’язувало адміністрації державних шкіл забезпечити наявність розп’ять у класах. Він стверджував, що заява п. Лаутсі була необґрунтованою, оскільки підставою розміщення розп’ять у класах державних шкіл були королівські декрети 1924 та 1928 років.

У 2004 році Конституційний суд за поданням Адміністративного суду розглянув питання про конституційність означених положень цих декретів. Конституційний суд визнав це подання неприйнятним для свого розгляду, оскільки воно стосувалося двох королівських декретів, які не мали статусу закону (відповідно до італійського законодавства лише положення закону можуть бути предметом перевірки їх конституційності).

17 березня 2005 року Адміністративний суд відхилив заяву п. Лаутсі. Цей суд зазначив, що відповідні положення королівських декретів залишаються чинними, а присутність розп’ять у класах державних шкіл не становить порушення принципу незалежності держави від церкви, який є частиною правової спадщини Європи та західних демократій. Адміністративний суд також зазначив, що розп’яття є символом християнства, а не лише католицизму, тому воно слугує символічним знаком також для інших віросповідань. Більше того, розп’яття вважається історичним та культурним символом, який є особливим знаком для італійського народу; його слід вважати символом системи цінностей, що лежать в основі Конституції Італії.

Пані Лаутсі подала апеляцію до Державної ради (Consiglio di Stato), яка рішенням від 13 квітня 2006 року підтвердила, що присутність розп’ять у класах державних шкіл має законну підставу, якою є положення королівських декретів 1924 та 1928 років, зазначивши, що роль, яка надавалася цим розп’яттям, відповідає принципу світської держави. Цей державний орган також вказав, що до тих пір, поки розп’яття символізує світські цінності, котрі характеризують італійський народ (зокрема толерантність, визнання особистих прав, автономність особистих моральних переконань, людську солідарність та відмову від будь-яких форм дискримінації), вони можуть виконувати високу освітню та виховну функцію у дусі принципу світської держави.

Посилаючись на ст. 2 Першого протоколу до Конвенції (право на освіту) та на ст. 9 Конвенції (свобода думки, совісті і релігії), заявники скаржилися на наявність розп’ять у класах державної школи, яку відвідували їхні дти Датайко та Самі Альбертін.

Посилаючись на ст. 14 (заборона дискримінації), вони стверджували, що усі троє не є католиками, а тому були піддані дискримінації з боку інших батьків-католиків та їхніх дітей.

Зміст рішення Суду

Із практики Суду випливає, що обов’язок держав-учасниць перед Радою Європи щодо релігійних і філософських переконань батьків поширюється не лише на зміст навчальної програми та на спосіб викладання, але також і на виконання будь-яких інших функцій, які стосуються освіти та навчання. Це включає організацію навчального процесу та забезпечення умов навчання органами державної влади у межах наданої їм національним законодавством компетенції. Вирішення питання про те, чи розп’яття можуть бути розміщені у класах державних шкіл, належить до таких повноважень і у цьому випадку підлягає регулюванню ст. 2 Першого Протоколу. Положення цієї статті покладає на державу обов’язок поважати право батьків на забезпечення їхнім дітям такої освіти та навчання, які б відповідали їхнім власним релігійним і філософським поглядам.

Суд встановив, що символ розп’яття знаходиться вище над усіма іншими релігійними символами. Суду не були представлені докази того, що цей символ, будучи розміщеним на стіні класу у школі, може вплинути на поведінку учнів. Між тим, було зрозуміло, що перша заявниця може вбачати у розміщенні розп’ять у класах державної школи, яку відвідували її діти, брак поваги з боку держави до її права на забезпечення дітям освіти та навчання, котрі би відповідали її власним релігійним та філософським переконанням. Проте лише її суб’єктивне сприйняття є недостатнім для того, щоби констатувати порушення ст. 2 Першого протоколу.

Уряд Італії заявив, що наявність розп’ять у класах державних шкіл відповідає традиції, яку він вважає гідною для наслідування та увічнення. Він додав, що, окрім релігійного значення, розп’яття символізує принципи та цінності, котрі лежать в основі формування демократії та західної цивілізації. Відтак, на думку Уряду, їх наявність у класах є виправданою. Суд дійшов висновку, що хоча рішення про те, чи увічнювати традицію, знаходиться у межах розсуду Держави-Сторони, однак посилання на саму традицію не може звільнити її від її обов’язків із забезпечення прав і свобод, які гарантовані Конвенцією та протоколами до неї. Також Суд зазначив, що оскільки Державна Рада Італії та Касаційний суд ще не прийняли остаточних рішень у цій справі, він вважає, що не уповноважений займати однозначну позицію у дебатах між національними судами.

Фактом є те, що держави використовують свободу власного розсуду для узгодження здійснення власних управлінських функцій у сфері освіти та науки з правом батьків на забезпечення їхнім дітям такої освіти і навчання, які би відповідали їхнім власним релігійним та філософським поглядам. Тому Суд поважає рішення держав з цих питань, включаючи місце, яке вони відводять для релігії, однак за умови, що ці рішення не мають характеру ідеологічної догми. Тому рішення про те, чи можуть розп’яття розміщуватися у класах, належало, в принципі, до сфери власного розсуду держави, особливо за відсутності спеціального погодження цього питання на загальноєвропейському рівні. Однак у справі, що аналізується, потрібно зважати й на функцію нагляду Суду, завданням якого є переконатися у тому, що зроблений вибір не має характеру ідеологічної догми.

Суд зауважив, що, приймаючи рішення про розміщення розп’ять у класах державних шкіл, італійський уряд враховував їх фактичне існування у шкільному середовищі та вплив релігійної більшості. Однак Суд не вважає це достатньою підставою для того, щоб констатувати порушення ст. 2 Першого протоколу у зв’язку з пропагуванням певної ідеології. Суд нагадав, що, беручи до уваги переважання християнської релігії над усіма іншими протягом історії цієї країни, лише факт надання їй у школах більшої ваги не може розглядатися як процес ідеологізації. Суд зауважив, що розп’яття на стіні є важливим пасивним символом, котрий має на учнів вплив, який важко порівнювати із виховною бесідою або участю у релігійних заходах. Суд вважає, що спричинений наявністю розп’яття ефект більшої наочності християнства у школах повинен братися до уваги в аспекті аналізу таких фактів: розміщення у школах розп’ять не було пов’язане з обов’язковим вивченням християнської етики; згідно з твердженнями Уряду, Італія відкрила доступ у шкільне середовище й іншим релігіям (учням надано право носити символи або одяг з релігійною конотацією; до уваги беруться також релігійні практики меншості; у школах були запроваджені альтернативні види релігійної освіти для усіх визнаних видів віросповідань; у школах часто відзначається закінчення Рамадану і таке ін.). Не було жодних підстав для того, щоби вважати, що державна влада поставилася нетолерантно до учнів інших віровизнань чи до тих, хто не сповідує жодної релігії або є атеїстом. Заявники також не довели, що власне наявність у класах розп’ять призвела до застосування навчальних методів прозелітського характеру чи до заяв про те, що Датайко та Самі Альбертін коли-небудь відчували на собі нав’язливе звертання вчителями уваги на розп’яття. Насамкінець Суд відзначив, що п. Лаутсі повною мірою зберегла свої батьківські права на те, щоби виховувати, давати поради своїм дітям та скеровувати їх на той шлях, який би відповідав її власним релігійним і філософським переконанням.

Суд вирішив, що, приймаючи рішення про залишення розп’ять у класах державної школи, яку відвідували діти п. Лаутсі, органи державної влади діяли у межах наданої Конвенцією свободи розсуду для вирішення питань, пов’язаних із забезпеченням, під час виконання функцій у сфері освіти та науки, поваги до права батьків на освіту та навчання дітей, що відповідають їхнім власним релігійним і філософським переконанням. Отже, не було порушення ст. 2 Першого Протоколу стосовно першого заявника. Суд також вважає, що немає підстав для розгляду скарги на підставі ст. 9 Конвенції.

Аналогічним був висновок Суду стосовно справ другого та третього заявників.

Суд вирішив, що навіть якщо би було встановлено порушення ст. 2 Першого протоколу у зв’язку зі ст. 9 Конвенції, то не було підстав для розгляду цієї справи на основі ст. 14 Конвенції.

Підтвердивши, що ст. 14 Конвенції не має самостійного значення, оскільки її положення поширюються лише на ті права та свободи, котрі гарантуються положеннями інших основних статей Конвенції та Протоколів до неї, Велика Палата Суду вирішила, що, виходячи зі змісту скарг заявників, немає потреби окремо розглядати питання про порушення ст. 14 Конвенції.

Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання Комюніке Секретаря Суду здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування НАПрН України П. М. Рабіновичем, О. О. Шарван і Т. Т. Полянським.